«Суддю вивозили зі стадіону у пожежній». Він тренувався на асфальті, отримував дві жовтих без вилучення, грав за Динамо і Шахтар

Любомир Кузьмяк
18254
0

Сергій Погодін зіграв лише одну гру за збірну України. Її можна вважати унікальною, як мінімум, з двох причин. 29 квітня Погодін святкував свій день народження, а ще того дня українська національна команда проводила історичний прем'єрний матч проти угорців. На фото - Сергій Погодін у складі збірної України (верхній ряд, другий ліворуч).

Вихованець луганського футболу грав за Шахтар та Динамо, виступав у Нідерландах, Іспанії та Ізраїлі. А ще в одному з матчів Прімери отримав два попередження, втім рефері забув продемонструвати йому червону картку. І Погодін залишився на полі.

Зараз 53-річний Сергій Анатолійович мешкає у Донецьку і згадує про яскраві миттєвості своєї кар'єри: роботу з Колотовим та Лобановським, батьківські поради від Яремченка, талант Реброва та Щербакова, вояж у Спартак і сумний досвід у запорізькому Торпедо. Про все це та багато іншого Сергій Погодін розповів у інтерв'ю FanDay.

«Пропозиція Росії? Порадився з Яремченком і залишився в Донецьку»

- Пригадайте, будь ласка, 29 квітня 1992-го, коли ваш день народження співпав з першим поєдинком в історії збірної. Якими були ваші відчуття?

- Неймовірні. Матч же історичний і неповторний, таке не забувається. Зранку команда пішла на зарядку, після чого усі зібралися на сніданок. Було приємно, коли президент ФФУ Віктор Банніков привітав. 

- Здається, вручив вам особливий подарунок.

- Так, дерев'яну вазу. До речі, зберігаю її дотепер у Донецьку. Нагадує мені про той день.

- Яким був колектив першої збірної?

- Чудовим! Більшість хлопців зналися, адже, як мінімум, грали один проти одного в чемпіонаті. Особисто я знав кількох киян, з якими ще в дублі Динамо зустрічався.

- Коли дізналися, що вийдете у стартовому складі?

- Не скажу, що це стало несподіванкою, але про кінцевий варіант стартової одинадцятки нам повідомили напередодні гри. Взагалі розмови про збірну тривали давно, тому до самого виклику я теж був готовим. За кілька днів до матчу збірної Шахтар грав у Одесі з Чорноморцем. Безпосередньо звідти вирушили до Києва: Щербаков, Драгунов і я. У тому потязі також їхали хлопці з Чорноморця, які отримали запрошення у збірну. 

- Для двох із тих футболістів Чорноморця прем'єрний матч проти Угорщини так і залишиться єдиним у синьо-жовтій футболці. Як і Юрію Нікіфорову та Іллі Цимбаларю, вам також пропонували виступати за Росію?

- Тоді усіх запрошували. Крім того, на руках мав пропозицію від Спартака. Проте я вирішив залишитися у Шахтарі. Головний аргумент - розмова з Валерієм Яремченком. Порадилися і дійшли до висновку, що найкраще для мене буде залишитися в Донецьку. Ви знаєте, я ніколи не шкодував про це.

«Коли усі збиралися додому, Куксов залишав мене після тренувань»

- Народилися ви у Рубіжному на Луганщині. Які спогади про дитинство? 

- Воно складалося з двох частин: школа і футбол. Дитинство минуло традиційно, як і в усіх моїх ровесників. У моїй сім'ї не було спортсменів, батьки - звичайні працівники. До речі, зараз я часто їжджу в Рубіжне, не перериваю зв'язок з рідним містом. Воно затишне, відоме завдяки своєму хімічному комбінату, де виготовляли фарбу. 

- Вашим першим тренером був луганський наставник Вадим Добіжа. Колишній футболіст Зорі Олександр Малишенко, наприклад, називав його своїй другим батьком.

- Ви знаєте, у мене те саме. Вадима Дмитровича справді можу назвати другим татом. Спілкуємося постійно і перебуваємо на зв'язку дотепер. Зараз йому 80, однак він продовжує працювати в Естонії. Добіжа поставив мене на ноги, зробив з мене і футболіста, і людину.

- З Добіжею ви зустрілися в Луганському спортінтернаті, який випустив чимало відомих гравців.

- Там я навчався разом з Олегом Сусловим та Тімерланом Гусейновим, які стали легендами Чорноморця і грали за збірну України. Також по спортінтернату знаю Сергія Юрана, з яким у Динамо перетнувся. Така ж історія з Олегом Волотьоком. Місцевий спортінтернат дав дорогу у життя Сергію Сємаку та Олексію Коробченку.

- У дорослому футболі ви дебютували доволі рано. Як почувається юнак, коли ділить роздягальню з легендами, на кшталт, Анатолія Куксова?

- Мене, а також Суслова та Гусейнова взяли у Зорю відразу після школи. На той момент Куксову вже було далеко за 30, за спиною він мав звання чемпіона СРСР. Коли усі збиралися додому, Анатолій Якович залишав мене після тренувань і ми відпрацьовували передачі. Умовно кажучи, навчав, як м’яч зупиняти - такі речі я ніколи не забуду. До того ж умов належних ми не мали, відтак займалися на асфальті. 

- Зверталися до партнера по батькові?

- Старші хлопці називали його «Котею», а я використовував просте звертання «Якович». В будь-якому разі, Куксов завжди був дуже шанованою людиною в колективі.

«Переживав чи не кричатимуть, чи добре приймуть в Динамо»

- Після двох сезонів у Зорі у зовсім юному віці ви стаєте футболістом київського Динамо. Не боялися конкуренції?

- Поїхав у столицю з радістю. Добре розумів, куди я їду. Не кривитиму душею - я справді переживав. Молодий хлопець, 18 років… Усвідомлював, що спочатку гратиму в дублі. Просто хотів подивитися навіть на те, як відбуваються тренування, в яких умовах живуть футболісти. Хоч я і народився на Луганщині, проте моїм улюбленим клубом у дитинстві було київське Динамо. 

- В дублі ви провели більше часу, тому чимало попрацювали з Віктором Колотовим. У спогадах про нього усі футболісти солідарні - фантастична людина.

- Підтверджую, Віктор Михайлович - прекрасна людина, від роботи з якою отримував задоволення. Колотов зробив для мене надзвичайно багато. Вважаю його одним з найкращих українських тренерів. 

- В головній команді вам доводилося працювати з Блохіним, Бєлановим, Балем, Дем’яненком та іншими зірками. Незабутні враження?

- Однозначно. Носився з усіх сил, робив багато зайвої роботи. Мабуть, через хвилювання. Однак не відчувалося, що хтось із них поводить себе як зірка. Нормальні хлопці! Відверто кажучи, трохи переживав чи не кричатимуть, чи добре приймуть. Все було навпаки - лише підказували і підтримували. Навіть, коли помилявся.

- Доводилося читати, що у вас не склалися відносини з Валерієм Лобановським.

- Зовсім ні, Валерій Васильович - великий тренер, я комфортно себе почував під його керівництвом. Колись я сказав, що у нас був конфлікт чи, точніше, непорозуміння. Роздули там… Щиро радий, що на моєму шляху була така людина, яка допомогла не тільки у футбольному плані, а й у життєвому. 

- Його навантаження вражали?

- Вони були пристойними. Це вже зараз я це розумію, а тоді не відчував. О 7-й ранку підйом, погнали на зарядку. Бувало і по три тренування на день, а потім відновлення у басейні. Під час чемпіонату легше - одне-два тренування, але з традиційними заїздами на базу.

«Щербаков за потенціалом міг грати у Манчестер Юнайтед»

- До Києва швидко звикли?

- Миттєво. Взагалі не задумувався про якусь адаптацію. Я ж не бразилець, щоб два роки чекати (посміхається). Увесь час мешкав у гуртожитку, мене годували, одягали. Жодних зауважень до побутових умов.

- В основі ви дебютували у 1988-му в поєдинку з Шахтарем. Хвилювалися напередодні?

- Ми зіграли внічию 0:0. Хвилювався, так. Взагалі не розумію, коли кажуть, мовляв, молодий гравець не переживає. Не повірю у це. У моїй ситуації я просто не міг не переживати. Виходиш у складі київського Динамо на матч із Шахтарем у Вищій лізі чемпіонату СРСР. Якщо просто вдуматися у ці слова, то розумієш шалений рівень напруги. 

- У 1990-му ви поповнюєте ряди Шахтаря. То був хороший варіант, щоб перезапустити кар'єру?

- У Донецьку підібрався чудовий колектив без угруповань та гуртів за інтересом. Капітан Євген Драгунов, молоді та голодні до голів Сергій Щербаков, Сергій Ребров і Сергій Ателькін…Потім разом зі Щербаковим їздив на оглядини у Нідерланди. Очолював Шахтар Валерій Яремченко, якого теж можу назвати другим батьком. Коли тренер допомагає у питаннях особистого життя, це дорогого вартує. Тепер намагаюся, як мінімум, двічі на рік телефонувати Валерію Івановичу: на день народження та новий рік. 

- Якщо Щербаков закріпився у португальському Спортінгу, а ви переїхали у Роду, то Андрій Канчельскіс перебрався у Манчестер Юнайтед. Сприйняли цей трансфер як сенсацію?

- В жодному разі, очікував якраз такого. Андрій - унікальний футболіст. Не знаю чи існує якась межа, але за своїм потенціалом він міг грати у ще сильніших клубах, ніж Манчестер Юнайтед. 

- Теоретично, хто ще міг грати за Манчестер Юнайтед з-поміж виконавців Шахтаря вашого покоління?

- Сергій Щербаков. Згадайте, як він у Спортінгу розпочав. З його можливостями… Якби не та аварія, то Сергія чекало б велике майбутнє. 

- У 1991-му ви взяли участь в особливому поєдинку проти московського ЦСКА. Суддя із Баку Рустам Рагімов фактично «вбив» Шахтар.

- Вигадав пенальті, вилучив Ігоря Корнійця. На повторі помітно, що рефері помилився або зробив це навмисне. Ми зіграли 1:1, було страшенно образливо. Що творилося у Донецьку! Це сильно розізлило наших вболівальників і спричинило заворушення у місті. Суддю вивозили зі стадіону безпосередньо в аеропорт у пожежній машині. Щоправда, ми у Москві помстилися - перемогли ЦСКА 4:3. 

- У 1993-му вже вас вилучають з поля у протистоянні з Таврією. Все справедливо?

- Обігруюся у стінку з Олегом Матвєєвим, він забиває, а лайнсмен запалює прапорець. Я не стримався і некоректно висловився на адресу судді. Побачив перед собою червону і пішов з поля.

«Суддя дістає другу жовту картку, усі мовчать. І я собі мовчу»

- Незабаром ви стаєте гравцем Роди із Керкраде. Отримали корисний досвід?

- Культурного шоку у мене не було, адже за кордоном на той момент я вже бував не раз. Проте в плані звикання до нового середовища виникли проблеми. Не знав мови, поговорити ні з ким не міг. Складно в психологічному аспекті. Щоправда, пізніше кількох знайомих у місті згодом таки знайшов. 

- Невдовзі вас вдруге запрошують у Спартак і цього разу ви таки їдете у Москву. З Олегом Романцевим спільну мову знайшли?

- Почерпнув для себе безліч цікавого. Олег Іванович змусив подивитися на футбол з іншого боку. На жаль, у Спартаку я не закріпився. Одна з головних причин - проблеми зі спиною. Мене прооперували, я півроку відновлювався. Сам підійшов до Романцева і попросив про повернення у Донецьк. Тренер погодився.

- У 1995-му ви отримуєте другий шанс, щоб закріпитися у Європі. Почувалися в іспанській Меріді краще, ніж у Нідерландах?

- Безперечно. По-перше, у Меріді зі мною виступав Микола Пісарєв. Та й команда грала на хорошому рівні - у Прімері. А ще у середині 90-их я провів непоганий період в Ізраїлі. Швидко звик до місцевого середовища - складалося враження, ніби з України не виїжджав.

- Вас часто запитували про унікальний матч з Тенеріфе, коли суддя показав вам дві жовті картки, але забув вилучити з поля. То що тоді сталося?

- Чесно, я сам не зрозумів. Просто двічі грубо зіграв - отримав два попередження. Пам’ятаю, як суддя дістає другу жовту картку, я дивлюся навколо, усі мовчать. І я собі мовчу. Рефері, очевидно, забув мене вилучити з поля. У перерві тренерський штаб відразу замінив мене.

- Наступний тур ви пропускали, судячи з протоколу.

- Не пригадую, якщо чесно. Може, потім дискваліфікацію таки дали, але матч я продовжив без ексцесів.

- Після повернення з Ізраїлю ви стаєте гравцем запорізького Торпедо. Виходили на поле, перебуваючи у якості тренера?

- Спочатку команду тренував Леонід Колтун - при ньому ми фінішували третіми у Першій лізі. Згодом мені запропонували очолити команду. Перше коло ми відіграли, а далі клуб розформували. Ось так закінчилася моя тренерсько-ігрова епопея у Запоріжжі. 

- Коли ви попрощалися з активними виступами, прийняли рішення навчатися у московській Вищій школі тренерів. Почерпнули щось пізнавальне для себе?

- Вчився там протягом двох років. За цей час жодного заняття не пропустив. Насправді отримав важливі знання - я їхав туди не за красивим дипломом.

- Зараз ці тренерські навички використовуєте у житті?

- Треную дитячу команду. Прагну реалізувати себе у тренерському ремеслі. Досвіду і знань у мене достатньо. Сподіваюся, що свій шанс ще отримаю.