«Розмова з Лобановським тривала 50 хвилин». Створив сенсаційний Миколаїв, пережив страшну травму, бив рекорди у Дніпрі

Эксклюзив

3 июля 2021, 10:26

29218

Про причини відходу з Миколаєва, ранній дебют у професійному футболі та епохальне Динамо Валерія Лобановського Ілля Близнюк розповів у інтерв’ю FanDay.

Якось Андрій Пятов зізнався, що у дитинстві мав кумира - голкіпера рідної Зірки Іллю Близнюка. У свої 22 кіпер вражав стабільною грою і був одним з ключових виконавців команди. Згодом він перебрався у потужний Дніпро, де встановлював рекорди і отримав запрошення у збірну України, витримуючи конкуренцію з Шовковським та Сусловим. Проте великій кар’єрі завадила серйозна травма.

У 35 Ілля Близнюк розпочав тренерську діяльність. Максимум експресії, психологічна стійкість і вміння згуртувати колектив. Його Миколаїв зразка минулого сезону став головною несподіванкою Першої ліги. Так само неочікувано Ілля Владиславович залишив місто кораблів.

«Працювати у невизначеності дуже складно»

- Новина про ваше прощання з Миколаєвом відверто здивувала.

- Насправді такий розвиток подій не став несподіванкою. Перед відпусткою ми підготували програму підготовки для футболістів, мали плани на майбутнє. Однак президент клубу своєчасно попередив - якщо він не порозуміється з керівництвом міста, то йому доведеться понизити команду у класі. Звичайно, неприємно було це усвідомлювати - шкода наших спільних зусиль.

- Проте надія на те, що команда гратиме у Першій лізі, ще є?

- Питань все ще залишається багато. Поки не знаємо, у якому дивізіоні виступатиме Миколаїв. Хотілося б стабільності і розвитку. Як би все не завершилося, шкода футболістів і вболівальників. Також я хочу подякувати президенту Сергію Кантору, нашим гравцям, які стали колективом однодумців. Вони завжди ставилися професійно до справи незалежно від обставин. Підсумовуючи миколаївський етап, зазначу, що завдання, яке отримали від керівництва, ми навіть перевиконали. Щоправда, для себе ставили ще вищу ціль - вийти у Прем'єр-лігу.

- Четверте місце - це хороший результат?

- Вважаю, що так. Особливо, якщо враховувати ситуацію, яка мала місце. Ми завжди могли розраховувати на підтримку від вболівальників і відчували це протягом усього сезону. Повідомлення з подякою мені надсилають дотепер. Тому у відповідь хочу висловити всім слова вдячності. Прикро, що так трапляється.

- Головна причина вашої відставки полягає у невизначеності?

- Так, я не готовий працювати за таких умов. Поспілкувалися з президентом, подякували одне одному. Просто треба розуміти - працювати у невизначеності дуже складно. Футболісти мають знати, що їх чекає завтра. Люди мають бути захищені в плані фінансування. А результат, який вони демонструють, повинен належним чином підтримуватися.

- Миколаїв до останніх турів зберігав шанси на підвищення, хоча не вважався реальним претендентом на вихід в УПЛ. Особисто ви вірили у це?

- Влітку ми заявилися на сезон і я почув чимало критичних слів від скептиків. Мовляв, як ти з таким заявковим списком збираєшся давати результат. Я сказав, що курчат восени рахують. А у нашому випадку - навесні. Вже взимку почали надходити запити щодо наших футболістів - з’явилося чимало бажаючих забрати наших виконавців. Це було найкращим підтвердженням нашої роботи.

- У чому секрет прогресу?

- Ми намагалися зробити так, щоб футболісти повірили не просто у нас, а й у себе. Прикро, що наприкінці сезону в деяких матчах не все вдавалося, ми втрачали очки. Часто це відбувалося у тих поєдинках, коли мене не було на лаві запасних через вилучення. Однак великий об’єм педагогічної роботи було зроблено. Наші гравці захотіли розвиватися, вони часто приємно дивували усіх. Я бачив цей процес змін. У Миколаєві був надзвичайний мікроклімат. А ще на полі кожен відповідав за свою ділянку роботи, це робило команду збалансованою. Певною мірою тут є схожість зі збірною України на Євро-2020, яка виконала завдання, вийшла з групи і дала результат у плей-оф. Це найважливіше - немає значення, яким чином це було зроблено.

«Поки я ще думками з Миколаєвом»

- Яким був Миколаїв півтора роки тому, коли ви приймали команду?

- Існувало дуже багато проблем. Починаючи від складних аспектів, пов’язаних з дисципліною, і завершуючи проблемами на базі чи з харчуванням. Довелося все це змінювати, реорганізовувати, навіть сваритися. Втім це дало свої плоди.

- Ви кажете про ситуації, коли доводилося сваритися. На тренерській лавці ви завжди дуже запальний. Інколи важко стримати емоції?

- Трапляються моменти, які потребують саме таких дій. У кожній своїй команді я поводив себе по-іншому. Залежить від обставин. Тренер пропускає усе крізь себе, це його життя. Реагувати можна по-різному. Просто якщо ти бачиш, що необхідні зміни, то зобов’язаний це зробити, донести, підказати. Коли футболісту треба перелаштуватися, зайняти зону чи напів зону…

- Іван Кривошеєнко якось казав, що під час вашої роботи Маріуполі, ви могли на тренуваннях стелитися у підкатах. У Миколаєві виникали такі епізоди?

- Так, бувало й таке. Ти працюєш з командою, бачиш якісь недоліки, хочеш вплинути на це. Тому доводиться своїм прикладом демонструвати такі речі. Не вважаю, що це погано.

- Ви з’ясували для себе, що далі робитимете? Попереду відпочинок?

- Не готовий про це однозначно говорити. Поки я ще думками з Миколаєвом. Хотілося вивести команду в УПЛ, прагнув бачити заповнені трибуни красеня-стадіону. Пропозиції є, але все на стадії розмов. У мене існувала домовленість з президентом - до завершення терміну дії контракту я не вестиму ні з ким переговорів. Своє слово я дотримав.

- У вас була хороша кар’єра футболіста. Наскільки задоволені своїми досягненнями у тренерському ремеслі?

- Завжди хочеться більшого. Я чимало їздив на стажування у закордонні команди, прагну навчатися і зростати. Напрацювань вдосталь, треба їх реалізовувати. Мрію про високі місця. Не хочу банально виходити у Прем’єр-лігу. Є бажання замахнутися на єврокубки, призові позиції. Маю чимало досвіду і сподіваюся, що усе ще попереду.

«Таран і Башкіров дали напутнє слово: «Синку, зіграй на «нуль»

- Чому ви вирішили стати воротарем?

- Мій батько Владислав був воротарем, Царство йому Небесне. Я мав чудовий приклад. Одного разу він побачив, як старші хлопці у дворі пробивали по воротах, а я самовіддано ловив м’ячі і падав колінами на каміння. Взяв мене за руку і повів у футбольну школу Запорізького трансформаторного заводу. Прикро, що зараз дорогий для мене стадіон «Авангард» буквально знищили.

- У Вищій лізі ви дебютували у 18 років. Як для воротаря - юний вік.

- Це незабутні відчуття, коли тебе всього трясе… Тепер молодь гладять по голові і за вухо на поле виводять зі словами «Мій хороший, дамо тобі шанс». Ветерани запорізького Металурга Олег Таран і Сергій Башкіров підійшли перед грою і дали мені напутнє слово: «Синку, зіграй на «нуль», щоб початок був хороший. Добре зіграєш - все вдасться, ні - закінчиш кар'єру». Відповідальність була величезною.

- Металург переміг вінницьку Ниву 2:1 - ви таки пропустили.

- Віталік Косовський забив. Але після гри усі підтримали, зауважень не висловлювали.

- Очолював той Металург харизматичний Ігор Надєїн. Повірив у вас?

- Ігор Олександрович мав особливий дар, своєрідне відчуття - бачив талановиту молодь, яка матиме хороше майбутнє. Надєїн розкрив багатьох футболістів, зокрема, Віктора Скрипника. Думаю, чимало хлопців щиро вдячні йому за допомогу на початку шляху. Серед них і я.

- Ви мали свого тренера серед партнерів. Колега Юрій Сивуха старший за вас на 15 років. Зверталися на «ви»?

- І тоді, і тепер називав його «Петровичем». Як губка засвоював усі настанови. Мені взагалі щастило, адже я працював з багатьма чудовими тренерами. Щодо Сивухи, то назавжди запам'ятав його жорстку і правдиву фразу: «Ти можеш 90 хвилин грати як цар. Тебе усі будуть хвалити. Але на 90-й хвилині пропустиш якогось метелика і всі забудуть про твої подвиги». Така вже воротарська доля, вона може бути зрадливою. Недарма кажуть, що воротар - це пів команди.

- Психологічна стійкість для воротаря - це основа. У вас були випадки, після яких здавалося, що світ валиться?

- Був один такий епізод. Вдома приймали Чорноморець. Вигравали 2:0, та за останні 15 хвилин пропустили тричі і поступилися 2:3. То був сильний удар для молодого воротаря. На мене «старики» наїхали - страшенно переживав. При тому, що у попередніх кількох матчах взагалі не пропускав. Справжня катастрофа.

«Два роки без футболу! На мені усі поставили хрест»

- У 1995-му ви стаєте гравцем Зірки-НІБАС і одразу закріплюєтеся у старті. У чому секрет високого 6-го місця команди Олександра Іщенка?

- Олександру Олексійовичу вдалося зробити колектив однодумців. У нас не було жодної зірки. Можливо, підібралися гравці середнього рівня, зате який колектив! Ми грали за місто, за команду, за тренера. Для мене це дорогі речі, адже я потім тренував Зірку і мені боляче, що зараз клуб виступає на аматорському рівні.

- Зірка у тому сезоні провалилася лише раз - у виїзному поєдинку з Динамо, коли програла 1:5. Як почувалися, коли рефері призначив три пенальті у ваші ворота?

- Два з них динамівці не забили. Відбити пенальті - це завжди добре, але справа не в цьому. Це все емоції, а в процесі гри важлива емоційна зібраність. Особливо для воротаря. Величезну роль відіграє те, хто кого перехитрив у психологічному плані. Нещодавно воротар Миколаєва Андрій Бубенцов парирував пенальті у грі з Гірник-Спортом за рахунку 0:0. Хлопці отримали впевненість, забили тричі. А Бубенцов почав з кожним туром додавати.

- Ваш зірковий час як воротаря минув у Дніпрі. Взяти до прикладу один факт - саме там ви оформили «суху» серію тривалістю у 717 хвилин, яка входила до ТОП-3 рекордних у нашому футболі.

- Дніпро завжди славився колективом. Якщо зараз поглянути на долі тих гравців, то більшість з них працює тренерами. Ми мали ціль, у клубі панувала футбольна атмосфера. Це полягало у фаховості і єдності персоналу.

- Ви отримали виклик у збірну, зіграли два матчі. Усе могло скластися ще краще, якби не травма у першому турі сезону 1998/1999.

- Не хочу про це згадувати, дуже боляче дотепер. Два роки без футболу! Я розірвав задню хрестоподібну зв'язку. На той час операції з відновлення майже не робили. Відомий лікар Ярослав Лінько взявся і прооперував мене. Шанси були невеликі - все залежало від мене.

- Травмувалися у боротьбі?

- Не називатиму прізвища - людина банально стрибнула мені в ногу.

- Формально після Дніпра ви пішли на підвищення і стали гравцем Динамо. Розуміли, що у Києві буде складно?

- Ще до тієї травми мене запрошували і Динамо, і Шахтар. На жаль, у столицю я їхав, скоріше, через неприємні обставини. У Європі існували проблеми з відновленням після моєї травми. Більшість футболістів після такої історії просто закінчували з футболом.

- Динамо протягнуло руку допомоги?

- Я ризикнув, перейшов у Динамо з метою реабілітації. Щиро вдячний Григорію Суркісу, який взяв мене у команду. Фактично я відновлювався півтора роки. Лише останні шість місяців провів у грі. Спочатку виступав за Динамо-3, Динамо-2, а потім і в основі. І це все виключно завдяки титанічній праці і шаленому бажанню. На мені усі поставили хрест. Проте я вдячний за віру Григорію Михайловичу.

«Достатньо було кількох слів чи погляду Лобановського»

- Ви бачили зсередини велику команду Лобановського. У чому полягала її хімія?

- Те Динамо почав збирати ще Йожеф Сабо. Я прийшов вже в епоху Валерія Лобановського. Найцікавіше полягало у неймовірному розподіленні ролей - кожен знав, чим повинен займатися. Навіть гравці, які перебували у заміні, були інтегровані і залучені до гри. Тобто людина виходила з лави запасних і знала, що робити. Усі ставилися професійно до своїх обов'язків.

- Валерій Васильович. Яким він був?

- Достатньо було кількох слів чи погляду. Це закон! Кожен розумів, що це означає і що повинен робити. Кожен прагнув зробити навіть більше, ніж міг. Я мав чудові відносини з Шовковським і Кернозенком - втім тільки тренерський штаб завжди обирав сильнішого. У певний момент я відчув, що треба шукати іншу команду. Підійшов до Валерія Васильовича і сказав йому про це.

- Він поставився з розумінням?

- Можливо, хтось сумніватиметься у правдивості моїх слів, але ми спілкувалися 50 хвилин. Ми розмовляли на різні теми. Тренер ставив мені запитання, я відповідав. Я запитував його. Дуже багато почерпнув, Валерій Васильович надзвичайно багато дав мені. Я просто щасливий, що мав честь працювати з такою людиною.

- У 2006-му, коли вам було майже 33, преса писала про можливість вашого потрапляння у заявку на чемпіонат світу. Шанс справді був?

- Блохін викликав мене на збори, я перебував у прекрасній формі. Буквально після кількох днів тренувань Олег Володимирович запросив мене на розмову. Поспілкувалися, він пояснив, що бере Шовковського і молодих Андрія Пятова та Богдана Шуста. Які можуть бути претензії? Потиснули одне одному руки і розійшлися. Додам, що дуже радий за Андрія - він чудова людина і класний воротар.

- Ваш син Володимир також грає у футбол, виступає за запорізький Металург, однак не у якості воротаря. Чому він не продовжив воротарську династію Близнюків?

- Я не хотів, щоб він був воротарем. Досить! (сміється) Ми постійно на зв'язку, намагаюся йому підказувати. Я завжди його підтримуватиму.

- Володимир народився з вами в один день. Найкращий подарунок на день народження, який тільки міг бути?

- Ви праві. Я перебував на заїзді на базі Динамо, проводили передігрове тренування. Потім мені повідомили про народження сина. Дякую Лобановському та Пузачу - вони чудово це сприйняли. Все було дуже тепло і приємно. Надзвичайно вдячний їм за підтримку. Ми зіграли матч і мене відпустили додому - я отримав можливість зустрітися з сином. То була особлива мить.

Николаев Любомир Кузьмяк