«До роботи в таксі ставився серйозніше, ніж до футболу». Їздив по ночах на Daewoo Lanos, дебютував в УПЛ у 31, хоче стати блогером.

Любомир Кузьмяк
Любомир Кузьмяк
Просмотров 29921
Комментариев 0
«До роботи в таксі ставився серйозніше, ніж до футболу». Їздив по ночах на Daewoo Lanos, дебютував в УПЛ у 31, хоче стати блогером.

Абсолютно нереальна історія Мішуренка гідна написання про це цілої книги. І поки сам герой все ще виношує таку ідею і перебуває у пошуках нової команди, в інтерв'ю FanDay він розповів про нічну роботу в таксі, причини переходу з УПЛ у Другу лігу і моменти, які змушували його плакати безпосередньо на футбольному полі.

У 2019-му Інгулець став першою командою не з елітного дивізіону, яка пробилася у фінал Кубка України. Через рік представник невеликого селища вийшов у Прем'єр-лігу. Однак за загальними здобутками ховалася яскрава історія індивідуальностей. Тренеру Сергію Лавриненку вдалося об'єднати навколо себе колектив однодумців. 

Його формували інтелектуал Владислав Лупашко, який приділяє величезну увагу тактичним нюансам гри і готується до тренерської діяльності. Або Ніка Січінава, який залишив рідну Грузію у юному віці і знайшов в Україні других батьків. Або ж Євген Запорожець, який суміщав футбол з роботою на мийці та працював офіціантом. Чи взяти до прикладу Олександра Мішуренка, який до 26 років працював водієм таксі, а згодом став основним форвардом Інгульця.

«У Кривбасі легко спілкуватися з усіма: від кухарів до керівництва»

- Олександре, востаннє ви виходили на поле ще у березні, а нещодавно попрощалися з Кривбасом. Що далі?

- Я травмувався, тому пропустив тривалий період. Зараз усе гаразд, відновився. Хочу повернутися у футбол, шукаю варіанти. Сили і бажання ще є, закінчувати не планую. Прагну підкорювати нові вершини.

- Кривбас прогресує величезними темпами і у новому сезоні буде претендентом на вихід у Прем'єр-лігу. Чому вирішили попрощатися з перспективним проектом?

- Трохи підкосила травма. Контракт завершився, ми домовилися не продовжувати його. Наші шляхи розійшлися.

- У Кривий Ріг ви переїхали по ходу сезону. Амбіційність клубу важко було не помітити?

- Мене вразило ставлення до справи кожного, хто працював у Кривбасі: керівництва, тренерського штабу, футболістів. Ми закінчили перше коло, пройшли зимові збори - тоді зрозумів, що Перша ліга буде нашою. Президент клубу зробив чудові умови для гравців: якісні збори, тренування, харчування. Усе на височенному рівні. 

- Не здивуєтеся, якщо Кривбас за сезон вийде в УПЛ?

- Тільки цього бажаю їм і завжди вболіватиму. У Кривому Розі правильний підхід. Деякі клуби УПЛ відпочивають… Там надзвичайний президент, фантастичний тренерський штаб. Дуже легко спілкуватися з усіма: від кухарів до керівництва клубу. Нещодавно туди перейшов мій колишній партнер Артем Щедрий. Одразу написав йому: «Кривбас - це велика сім'я. Ти не пошкодуєш». 

Читайте также «Якщо хотів щось сказати, то мене не зупиняла жодна камера». Вірт про зйомки Поворознюка, помилки Гегедоша і новачків Вереса «Якщо хотів щось сказати, то мене не зупиняла жодна камера». Вірт про зйомки Поворознюка, помилки Гегедоша і новачків Вереса

- Чи готові ви їхати за кордон?

- Пріоритетний варіант - залишитися в Україні. Проте не виключаю варіантів з переїздом в іноземні чемпіонати. 

- Ви згадували про травму. У квітні ви зламали два ребра і пошкодили легені. За яких обставин це трапилося?

- На передігровому тренуванні відпрацьовували стандарти. Воротар Кирило Злотар вийшов на м'яч з коліном, я теж пішов на подачу. Зла не тримаю, Кирило - молодець. Мільйон разів підтримував мене, навідував у лікарні… І тренер воротарів також переживав через мою травму. Це ігрова ситуація, я просто не можу ображатися на партнера.

«Приїхав додому і лежав у сльозах»

- Відверто кажучи, ніхто не зрозумів, коли у жовтні минулого року ви залишили Інгулець і переїхали у друголіговий Кривбас. Разом з командою з Петрового ви пройшли величезний шлях з аматорів у Прем'єр-лігу. 

- За Інгулець я грав 5 років - просто відчув, що вичерпав себе у цій команді. У мене була травма, я грав нестабільно. Розумів, що не матиму постійної ігрової практики. Усвідомлював, що у той момент мені краще піти. Навіть з елітного дивізіону в Другу лігу. Зателефонував наставник Кривбасу Геннадій Приходько. Домовилися спочатку про співпрацю до зими, потім продовжили угоду до літа. Я не шкодував про цей вчинок.   

- Якщо б зараз виник варіант повернутися в Інгулець. Погодилися б?

- Якби покликали, то не відмовився б. По-перше, там у мене залишилося багато друзів. По-друге, в Інгульці класний тренерський штаб і президент. Напевно, некоректно про це зараз думати. Але я відчував кайф у цій команді. Зараз я перезавантажився, минув час. Принаймні, робив би все, щоб допомогти Інгульцю.

- Вас нерідко називають українським Джеймі Варді. Як ставитеся до цього порівняння?

- Часто чую, коли нас порівнюють. Звичайно, мені приємно. Так складалися обставини і моя кар’єра вийшла дещо незвичною. У Варді своя непроста дорога, можливо, ми певною мірою схожі. Але таке порівняння безперечно мотивує.

- Коли Ніка Січінава розповідав про вас, то запевняв - про свій футбольний шлях ви можете написати книжку. Як би назвали її?

- Насправді мені неодноразово казали про це: «Чому ти не напишеш автобіографію?» Женя Запорожець був найбільш наполегливим. Обіцяв, що він особисто забере десять примірників мого бестселлера. Така я вже людина - душа компанії. Я завжди веселю, жартую, про мене завжди безліч жартів і легенд. Пригадую, як забрав усі документи в Інгульці, більшість хлопців не знали про мої наміри покинути команду. Приїхав додому і лежав у сльозах.

Читайте также Ника Сичинава: «... а потом услышал, как Янаков прокричал «Стреляй!» Ника Сичинава: «... а потом услышал, как Янаков прокричал «Стреляй!»

- Чому?

- Дружина теж запитувала. Мені просто стільки писали, надсилали фотографії і відео - це все сильно розчулило. Ніяк не міг заспокоїтися через спогади. Приємно, що про мене згадують з позитивного боку. Я теж дуже люблю своїх партнерів. І вони про це знають.

«Бачу «блатний» номер - суцільні сімки»

- Вам незабаром буде 33…

- Ні, мені тільки 28 виповниться.

- Справді?

- Я 1993-го року народження - мої документи переробили… Та жартую я (сміється). Просто коли чую про свій вік, то не хочу сприймати цю цифру. 

- Так от, повертаючись до вашого віку. У професійному футболі ви дебютували далеко за 20, а в УПЛ узагалі - майже у 32.

- Я не шкодую ні про що. Справді, дехто у 26 років вже закінчує кар'єру, а я фактично розпочинав її. Якби я стартував у 20, то міг би у 30 закінчити. Це все відносно.

- У професійний футбол ви потрапили завдяки президенту Інгульця Олександру Поворознюку.

- Дуже сильно поважаю Олександра Григоровича. Він жив нами, називав своїми дітьми, а Інгулець своїм дітищем. Якщо чесно, то я пам'ятаю усі його неповторні цитати і крилаті вислови. У мене немає жодних образ на цю людину. Бажаю йому та Інгульцю досягнення нових вершин. Поворознюк неодноразово казав, що мріє про Реал у Петровому. Щиро бажаю йому цього - не сумніваюся, що у нього все вдасться. 

- В одному з інтерв'ю президент Інгульця жорстко висловився про вас.

- Назвав алкоголіком?

- Так.

- Це такі наші жарти. Я не ображаюся. Просто знаю Олександра Григоровича, як людину. І не тримаю каменя за пазухою. 

- Євген Запорожець розповідав про своє знайомство з Поворознюком і особливий телефонний дзвінок, який розпочинався з фрази «Алло, це Поворознюк». Як було у вас?

- Аналогічно. Я виступав за ВПК-Агро на аматорському рівні. Олександр Григорович тоді заснував ФК Агрофірма П'ятихатська - ми грали з ними у групі. Якось їду у справах, бачу «блатний» номер - суцільні сімки. «Алло, це Олександр Григорович Поворознюк. Заявляюся у Другу лігу. Не хочеш спробувати себе в нашій команді?»

Читайте также «Бабуся давала гроші на проїзд»: Євген Запорожець про роботу офіціантом, знайомство з Поворознюком і погоню за Тайсоном «Бабуся давала гроші на проїзд»: Євген Запорожець про роботу офіціантом, знайомство з Поворознюком і погоню за Тайсоном

- Довго приймали рішення?

- Моя жінка перебувала на 8-му місяці вагітності. Було не особливо комфортно кудись зриватися і переїжджати. Поворознюк почав переконувати, я порадився з дружиною. Поїхав на перегляд - ще в аматорському чемпіонаті у трьох матчах забив 4 голи. Так і залишився.

«Шість днів сидів за кермом і три години присвячував футболу»

- Ви народилися у Нікополі у сім'ї місцевого футболіста Володимира Мішуренка. Вдалося перевершити батька?

- Футбол - у моїй крові. Коли мені виповнилося 6 років, тато за руку повів мене у секцію. Потрапив до тренера, який займався з хлопцями, старшими на два роки. З перших занять я отримав прізвисько, за яким мене знають дотепер. Оскільки був маленьким і працьовитим, наче мураха, то старші пацани називали «Муравей», а скорочено «Мура».

- Батькову гру добре пам'ятаєте?

- Він грав на район. На татових матчах я часто йшов за ворота - подобалося м'ячі подавати. Паралельно з іншими хлопцями пасувався там, було цікаво. Тепер тато розбирає зі мною поєдинки. Буває, що «вичитує» за те, що я, мовляв, неправильно пенальті б'ю. Каже: «Ну я ж бив не так. Треба «щічкою» у сам кут. Тоді воротар не візьме. Чому ти не можеш вдарити як слід?» Відповідаю, що чув це сотні разів. Але мені було 6 років, я не пригадую, як саме він виконував пенальті (посміхається).  

- Після завершення футбольної школи ваша кар'єра не особливо стрімко розвивалася. Довелося шукати себе не лише у спорті?

- У період з 21 до 26 років я працював таксистом у Нікополі. Потім грав у аматорах за ВПК-Агро і їздив на таксі. Тренувався зовсім мало, в основному, приїжджав лише на матчі. 

- Працювали по ночах?

- Коли я навчався в інституті, то батько їздив удень, а я - вночі. Після завершення навчання я працював лише вдень.

Читайте также «Раджу футболістам більше цікавитися політикою». Він пройшов школу Шахтаря, став героєм скандалу з Динамо і грає у Греції «Раджу футболістам більше цікавитися політикою». Він пройшов школу Шахтаря, став героєм скандалу з Динамо і грає у Греції

- Машина була батькова?

- Так, «Daewoo Lanos». Тато працював у таксі, а я мав на життя якось заробляти. До речі, я люблю спокійну манеру їзди, не гасаю. 

- Чимало людей опустили б руки у вашій ситуації і про футбол не думали б. Що дозволило вам не здатися?

- Віра рідних. Батько дуже переживав. Зараз, коли я без команди, майже щоденно телефонує і запитує, що далі. У певний момент я до таксі ставився навіть серйозніше, ніж до футболу. Шість днів сидів за кермом і тільки три години на тиждень присвячував футболу. Відзначу також дружину. Вона підтримувала, стимулювала - не міг її підвести. Яна приїжджала на фінал Кубка України з Шахтарем, була на стадіоні під час мого дебюту в УПЛ. Ну і її згода на переїзд на 8-му місяці вагітності дорогого вартує.

«Донька запитує: «Тату, коли нова медаль?»

- Євген Запорожець ділився думками, які виринали у його голові після фіналу Кубка з Шахтарем: «Було незвично і просто хотілося посміхатися. Я згадував початок своєї кар'єри, роботу офіціантом. Тоді глянув на Сашка Мішуренка, який колись немало попрацював таксистом». Про що думали ви?

- Фінал - це особлива історія. Заповнені трибуни «Славутич Арени», гімн перед матчем. У мене просто потекли сльози. Шалений драйв і ейфорія, яких ніколи раніше не відчував. Якщо б мене запитали про найбільш емоційний момент у футболі, то я б назвав саме цю мить. 

- Інгулець програв 0:4, однак битва з Шахтарем закінчилася для вас передчасною заміною на 34-й хвилині. Сильно засмутилися через травму?

- Я так засмутився, що потім з роздягальні виходити не хотів. Плакав до 70-ї хвилини. Мені приклали лід до задньої поверхні стегна, а я просто сидів і плакав. З рідного Нікополя у Запоріжжя приїхало надзвичайно багато людей, щоб персонально мене підтримати. Дуже не хотів розчарувати їх, а тут така образлива травма. Просто соромно було показуватися на очі. 

- Творцем унікального Інгульця можна назвати Сергія Лавриненка. Яку роль відіграв цей тренер у вашому житті?

- Сергій Дмитрович - це людина з великої букви. Це не просто сильний тренер, це чудовий психолог. Він просто так міг прийти у номер і почати звичайну побутову розмову. Відчував, коли у тебе щось не так на душі. Ми зідзвонюємося дотепер, підтримуємо теплі відносини. Дуже ціную його. Лавриненко - фантастична людина, з якою можна спілкуватися на будь-яку тему. 

- Ви не забивали ще у Прем'єр-лізі, про збірну України, напевно, мріяти вже запізно. Чого ще хочете встигнути досягти у футболі?

- Гол в УПЛ справді хочеться забити. Маю ще іншу мотивацію - моя донька любить, коли я привожу їй нові медалі. Нещодавно подарував чергову нагороду, яку отримав на честь виходу Кривбаса у Першу лігу. Вона часто запитує: «Тату, коли нова медаль?» Хочеться тішити і доньку, і усю свою сім'ю. Кілька років ще хотів би пограти - тут як вже складеться. 

- Таксі - це вже минуле?

- Коли приїжджаю у відпустку в Нікополь, то місяць можу присвятити цій роботі. Зараз теж інколи сідаю за кермо і вожу людей. 

- Якщо колись ви були футболістом-аматором, то тепер, мабуть, пасажири впізнають вас?

- Звичайно, у Нікополі мене знають. Трапляється, що просять автограф чи футболку.

- Справа не у фінансовому аспекті, так?

- Передусім я отримую задоволення. Мені подобається їздити за кермом. Буває, що виходжу на 5-6 годин. Таке собі хобі.

- Де ви бачите себе після завершення кар'єри футболіста?

- Скоріш за все, у блогерській сфері, пов'язаній з футболом. В Інгульці та Кривбасі партнери переконували, що у мене непогано це вдається. А ще планую написати автобіографію. Женя Запорожець не дарма ж замовив 10 примірників. Не можу його підвести.

Напишите первый комментарий

Комментировать могут только зарегистрированные пользователи.