«Бабуся давала гроші на проїзд»: Євген Запорожець про роботу офіціантом, знайомство з Поворознюком і погоню за Тайсоном

Англія свого часу захоплювалася історією Лестера, зокрема Джеймі Варді, який із низин місцевого футболу вибрався на вершину. Шлях Інгульця із Петрового - також про шалені мрії, які здійснюються. Євген Запорожець виступає за цю команду майже десятиліття і пройшов з нею усі можливі випробування.

Не дивно, що у першому сезоні в УПЛ Запорожець зіграв найбільшу кількість хвилин серед усіх футболістів Інгульця. Нині він ключовий виконавець своєї команди, втім так було не завжди. Робота на автомийці, трясовина аматорського футболу і випадок, що змінив його життя. Про все це в ексклюзивному інтерв'ю FanDay.

«УПЛ? Нарешті я туди добрався»

- Євгене, можете без підготовки згадати, який за ліком сезон в Інгульці щойно завершився для вас? 

- Я виступав ще в аматорському чемпіонаті за цей клуб, коли він мав назву Агрофірма П'ятихатська. Це було ще у 2013-му році. Пам'ятаю, як грав у турнірі Кудрицького, який відбувається у Дніпропетровській області.

- Виокремите найбільш пам'ятний сезон?

- Щороку переживав неповторні емоції. Ти рухаєшся крок за кроком, долаєш чергову сходинку… Радісно було, коли ми виграли кубок аматорів та фінішували другими в чемпіонаті аматорів. Шкода, що у Вінниці поступилися Руху у вирішальному двобої. Цікаво було і у Другій лізі - посіли третє місце і підвищилися у класі. Особливо запам'яталася заключна лобова гра проти моршинської Скали.

- У Першій лізі випробування продовжилися.

- Дебютний сезон вийшов змазаним. Наступного року ми класно стартували, а наш форвард Олександр Акименко встановлював рекорди і забив за сезон 25 голів. Ще через рік ми стали першим представником нижчого дивізіону у фіналі Кубка України. У минулому сезоні нарешті здобули путівку в УПЛ.

Читайте также Игорь Харатин: «Больше всего понравилась выездная игра с Динамо в Лиге чемпионов»

- Перед стартом у Прем'єр-лізі сильно хвилювалися?

- У певний момент подумалося - нарешті я туди добрався. Завжди мріяв про це і цілеспрямовано рухався з низів. Зрештою, гра 1-го туру на «Дніпро Арені» з Дніпро-1 не особливо вразила. Без глядачів це зовсім не те. Навіть у Першій лізі відчувався більший ажіотаж. Коли ти чуєш кожен звук у чаші стадіону, то атмосфера не зовсім святкова. Інша справа, протистояння з Шахтарем чи Динамо - там напруга у повітрі. 

- Ви маєте унікальну нагоду порівняти абсолютно всі дивізіони українського футболу. УПЛ здивувала своїм рівнем?

- Прем'єр-ліга набагато сильніша. Важливу роль має досвід. Якщо колектив 2-3 сезони грає в еліті, то набирається досвіду. Немає тієї зайвої метушні. Про високі швидкості і не говоритиму. Чув, як хтось казав, що УПЛ та Перша ліга не відрізняються. Ні, це неправда. Звичайно, ми в Кубку пройшли елітні Маріуполь, Карпати і Зорю. На один матч ти можеш налаштуватися і зібратися, але не все так просто. Чемпіонат - це довга дистанція, де ти повинен постійно давати результат.

- Ваш дебют в УПЛ відбувся за місяць до вашого 26-го дня народження.

- У кожного своя дорога. Так, у нас багато хлопців у 17-18 починають в УПЛ. Але мій партнер Олександр Мішуренко зіграв свою першу гру майже у 32. Така наша доля: треба мати фарт, знайти свого тренера, потрапити у свою команду. Добре, що взагалі дебютували. Якби я дебютував у 30, був би так само щасливий.

«Забив Зорі і подумав: «Ой, щось ранувато»

- Ваш партнер Ніка Січінава вражав відвертістю: «Я знаю ціну футболу і життя. І це не той випадок, коли отримуєш шанс дебютувати у Прем'єр-лізі в 17-18 років і все життя в шоколаді».

- Розумію, про що він каже. Мені теж було складно. Я не вважаю себе сентиментальною людиною, але після перемоги у півфіналі Кубка над Зорею виступили сльози радості. Це дорогого вартує - сильні емоційні переживання. Потім ще два дні ходили і не могли повірити. Це вже згодом почали багато писати про нас у пресі, впізнавати, дзвонити з проханням про інтерв'ю. Тоді і усвідомлюєш значимість події.

Читайте также Ника Сичинава: «... а потом услышал, как Янаков прокричал «Стреляй!»

- Ви забиваєте нечасто, але якраз у тому протистоянні із Зорею відкрили рахунок. Проте чомусь вирішили не святкувати. Не було емоцій?

- (посміхається) Перша думка після того, як м'яч опинився у сітці - треба глянути на табло. Підняв голову, а там тільки 15 хвилина. Розгубився і подумав: «Ой, щось ранувато». Хлопці навіть жартували: «Ти не святкував, тому можна було подумати, нібито у Зорі до цього років п'ять провів». 

- Знову процитую Січінаву: «Погляньте на кар'єру Жені Запорожця. Він приїхав у село Володимирівку, поруч із Петровим, коли ще Інгульця не існувало».

- Так, моя історія з цим клубом має незвичний початок. Я грав на зимовому турнірі за одну із сільських команд - назву не пригадую, здається, Михайлівка. Я був зовсім молодий і шукав нагоду трохи заробити. За гру платили 150-200 гривень. Так сталося, що ми грали проти команди Олександра Поворознюка. Мабуть, я добре зіграв і він незабаром передзвонив мені.

- Якщо когось помічають селекціонери чи тренери, то вас запросив президент. Були здивовані?

- По-моєму, того вечора я збирався у нічну зміну у кафе, де працював офіціантом. «Алло! Це Поворознюк», - почув я у слухавці. «Чудово. А хто це?» - перепитав я. «Президент ФК Агрофірма П'ятихатська», - відповів голос. Тоді я пригадав, що ми напередодні з ними зустрічалися. «Хочу, щоб ти грав за мене. Приїжджай. Завтра моя команда їде на матч у Миколаїв. Виїжджай з Дніпра у Кривий Ріг, там тебе зустрінуть. На місці вже побалакаємо», - отримав я інструкції. 

- Поїхали?

- Знайомі хлопці вирушали десь о 6-й ранку з вокзалу. Сів разом з ними. У Кривому Розі нас зустріла клубна маршрутка, яка доставила всіх у Миколаїв.

«Після роботи біг на тренування - відпрошувався на півгодини раніше»

- Ви народилися у самому Дніпрі?

- Так, Самарський район, житловий масив Північний. З дитинства мріяв про футбол - безперестанку тренувався, прагнув пов'язати життя зі спортом. Грав на юнацькому рівні за клуб ІСТА, потім створили команду, яка виступала у чемпіонаті Дніпропетровської області. Пізніше команду очолив Ігор Хоменко, який дуже сильно допоміг мені.

- Свого часу він виступав за Дніпро та Таврію у Вищій лізі.

- Ігор Юрійович загартував мій характер. Я усвідомив просту істину - якщо я сам цього не зроблю, то ніхто мені не допоможе. Треба було пробиватися і битися за своє місце. Легше, коли ти потрапляєш у структуру серйозного клубу в самому дитинстві і поступово рухаєшся нагору. Займаєшся на хороших полях в комфортних умовах. 

- Батьки і рідні не переконували вас відмовитися від своїх футбольних мрій?

- Ні, вони не наполягали. Бачили, що я суміщав роботу з футболом. Розмови були на цю тему, але я все одно відчував підтримку. Крім батьків, допомагала бабуся по материній лінії. Траплялося, я не мав грошей для поїздки на матч. Вона давала на проїзд, адже знала, що я живу цією мрією. Батьки теж сприяли з грошима.

Читайте также Неманья Тубич: «Самый страстный матч в моей карьере - за Карпаты против Боруссии»

- На якому етапі почали суміщати футбол з іншими професіями?

- Я хотів мати стабільний дохід. Вік підтискав. Тому працював і офіціантом, і на автомийці. Після роботи біг на тренування - відпрошувався на півгодини раніше. Добре, що все розташовувалося у моєму районі. Згодом Хоменка запросили в Академію Дніпра, ІСТА почала розлітатися. Мене запросили у ФК Дніпропетровськ. Грав за них на чемпіонат області. Пізніше виступав на зимових турнірах… Кожен намагається знайти собі команду у містечку чи селі, щоб зіграти на Кубку Кудрицького або Кубку Білого. Я знайшов такий варіант у Михайлівці, Синельниківського району, а тоді зустрівся з Поворознюком.

- Президент клубу змінився за всі ці роки?

- Олександр Григорович в аматорах працював практично сам - поруч з ним не було футбольного фахівця. В аматорські часи він постійно нас запитував: «Хлопці, що вам треба? Екіпірування? Давайте пропозиції». Сам розписував зарплати, преміальні. Звичайно, зараз він цим не займається - в Інгульці є персонал. Поворознюк любить емоції, обожнює футбол. Ми йому намагаємося їх давати - пробилися у фінал Кубка України, не програвали понад рік у домашніх зустрічах. Перервали цю серію лише поразкою від Динамо вже в УПЛ.

- Якщо на аматорському рівні екіпірування видавали, то де ви купували бутси?

- У соцмережах існують групи, де можна придбати вже використані речі. Така собі «барахолка» - інколи там можна було знайти непогане взуття.

«Бувало, ми телефонували президенту з проханням відвідати ферму»

- Гравці Шахтаря традиційно спускалися у шахту, футболісти Металургів відвідували профільні комбінати та заводи. Ви, як представник аграрної команди, маєте базові знання у фермерстві чи вирощуванні зернових?

- Коли автобус Інгульця їде на тренування, то футболісти у вікні спостерігають за робочим процесом на полях. Ми знаємо, коли урожай збирають, коли проводять відповідні роботи. Поруч із нашою базою розташована ферма. Бувало, ми телефонували президенту з проханням відвідати ферму. Охорона нас пропускала і ми опинялися у величезному ангарі. Класно було спостерігати за великою кількістю корів, свинок чи курей.      

- Інгулець - особлива команда, яка базується у селищі Петровому. Колорит відчувається?

- Загалом у всіх футболістів життя за шаблоном: сніданок, обід, вечеря і все це розбавлене тренуваннями. Це наша робота і ми живемо за розкладом вже протягом багатьох років. Чи важко, що ми мешкаємо не у місті? У цьому є своя специфіка. З одного боку немає ніякої віддушини, але з іншого - ми маємо всі умови для прогресу. Банально відсутні речі, які забиватимуть мізки і заважатимуть концентруватися на чомусь іншому, крім футболу.

Читайте также Жажа: «Ахметов давал за меня 15 миллионов и троих игроков. Ярославский просил двадцать»

- Були такі моменти, що хотілося покинути футбол?

- Не те, що б покинути. Але не займатися так професійно. До того ж я вищу освіту здобував. Хотів знайти команду, грати на область, отримувати якісь гроші, але паралельно працювати на звичній роботі. Зараз, наприклад, існує непоганий клуб Скорук із Томаківки. Традиційно як буває - якщо з'являється якась грошовита команда, то туди збігається така кількість людей, що звичайному хлопцю, про якого нічого не знають, не протиснутися. 

- Нехай і на аматорському рівні, але для спортсмена важливо правильно харчуватися і дотримуватися здорового режиму. Коли працюєш у нічну зміну офіціантом, то про таке мріяти не доводиться?

- Було важко - після безсонної ночі граєш на чемпіонат області, потім на чемпіонат району, а наступного дня проводиш поєдинок на чемпіонат міста. Взимку і по три матчі на день грав.

«Найбільше запам'яталася зустріч з Ісмаїлі»

- Ви задумувалися про те, щоб стати one-club man і провести всю кар'єру в Інгульці?

- У мене змішані відчуття. Начебто і хочеться, але є бажання спробувати себе ще десь. Не сумніваюся, що Інгулець зростатиме і надалі. У наступному сезоні ми боротимемося за вищі місця, а не за виживання. 

- Якось президента клубу запитали чи хотів би він бачити в Інгульці Алієва та Мілевського - він відповів, що не потребує їх, адже має Запорожця. А ще додав: «Щодо Євгена є пропозиції від п'яти команд Прем'єр-ліги». Ви могли залишити Петрове?

- Все на рівні розмов. Про конкретні документи я не можу судити. Знаю тільки, що була офіційна пропозиція від Волині. Прийшов до президента і сказав про це. Ми поспілкувалися, а незабаром Інгулець вийшов у фінал Кубка України. Розмови є, але це все таке… У мене немає агента, мені особисто ніхто про це не казав. 

- Ви пройшли чимало випробувань і добралися до фіналу Кубка. Про що думали, у день матчу або під час нагородження медалями?

- Було незвично і просто хотілося посміхатися. Я згадував початок своєї кар'єри, роботу офіціантом. Тоді глянув на Сашка Мішуренка, який колись немало попрацював таксистом. Знайомі хлопці теж жартували: «Нещодавно ми з тобою на район грали, а тепер їдемо тебе підтримувати на фінал Кубка проти Шахтаря». 

Читайте также Орест Лебеденко: «Не міг подумати, що травма Каргбо буде настільки серйозною»

- «Гірники» - найсильніші суперники у вашій кар'єрі?

- Якщо ти граєш проти них п'ятий чи шостий раз, то звикаєш і розумієш, чого приблизно чекати. А так до цього ти лише їх по телевізору бачив. Потім стоїш разом з ними у підтрибунному приміщенні. Найбільше запам'яталася зустріч з Ісмаїлі - просто не мав досвіду гри з такими опонентами. Пригадую, як по троє бігали за Тайсоном, намагалися м'яч забрати. А він у цей час і м'яч контролює, і партнерам щось підказує, і встигає судді сигналізувати про те, що ми його за футболку тримаємо.  

- Слава, гроші, регалії або навіть мінімальні досягнення змінюють чи, скоріше, проявляють людей. Зіркова хвороба це не про вас?

- Мабуть, відповісти на це запитання чесно зможуть люди, які мене оточують. Від себе можу додати, що таким ніколи не страждав. З ким спілкувався раніше, з тим підтримую відносини і тепер. Приїжджаю додому і у вільну хвилину можу в Дніпрі зіграти на чемпіонат району чи вийти з ветеранами побігати у «коробці». 

- Колись ви бігали у цій «коробці» і мали кілька дитячих мрій. Які з них ще треба втілити у життя?

- Дуже хочу зіграти в офіційному поєдинку за національну збірну України. Це мрія дитинства. У Прем'єр-лізі я зіграв, тепер ще прагну дебютувати в єврокубках. Це наступна вершина, яку я хотів би підкорити.