«Деметрадзе взяв у руки ніж, хотів налякати». Король стандартів, який пішов з Шахтаря через Бишовця і пережив 0:8 у Бремені

Любомир Кузьмяк
Любомир Кузьмяк
Просмотров 33276
7 голосов
«Деметрадзе взяв у руки ніж, хотів налякати». Король стандартів, який пішов з Шахтаря через Бишовця і пережив 0:8 у Бремені
Владимир Яксманицкий, фото из архива футболиста
7
0
Комментариев 0

Він мав ідеальні дані як для захисника. Високий, фактурний, з чудовою грою головою. Закладені природою переваги наш герой розвинув наполегливою працею.

Однак часто у кар’єрі Володимира Яксманицького траплялися речі, які перешкоджали стабільному розвитку. Статус провідного оборонця Шахтаря змінився приходом Анатолія Бишовця, який не бачив Володимира у складі. Роль лідера Металурга та виклик у збірну чергувалися з непорозумінням із новими менеджерами донецького клубу. Стабільній грі у Маріуполі взагалі завадив один підозрілий матч. 

Історія Володимира Яксманицького про постійну боротьбу: з собою, суперниками, травмами і обставинами. Чудова школа у Шахтарі, болісні 0:8 від Вердера, астролог і психолог у штабі Альтмана, нідерландський вектор у донецькому Металургу, навантаження Павлова. Про усе це Володимир Іванович розповів у інтерв’ю FanDay.

«Батьки передавали мішок картоплі - їсти її доводилося щоденно»

- Працюю тренером в Академії Маріуполя, - бере слово Яксманицький. - Займаюся дітьми 2006-го року народження. 

- Якось ви зізналися, що рік просиділи вдома без роботи. 

- Трохи більше - приблизно два-три роки. То був важкий період. Ти без роботи, нікому не потрібний… До війни я мешкав у Донецьку, пізніше працював селекціонером у донецькому Металургу, входив у тренерський штаб Сергія Шищенка в дублі.

- Чим ви би займалися, якби не футбол?

- Навіть не уявляю. Інших варіантів не мав - пішов у футбольну секцію ще в першому класі.

- Нинішні умови, у яких займаються ваші вихованці, можна порівняти з тими, у яких набиралися майстерності ви?

- Нинішня молодь має розкішні умови. У Маріуполі тільки один критий манеж є одним із найкращих в Україні. Я виховувався у радянський період зі всіма принадами того часу: гареві, резинові і земляні поля. Зараз 21 століття - усе рухається вперед. 

- Вам рано довелося вийти із зони комфорту. Навчання у Донецькому УОР запам’яталося спартанськими умовами?

- Надворі був 1991-й і спочатку все складалося непогано. Нам видали форму, екіпіровку. На автобусі возили на тренування, забезпечили 4-разовим харчуванням. Інша справа, що сама якість їжі була не дуже. Процес розпаду СРСР вплинув на фінансування. Згодом доводилося їздити на тренування самотужки: на тролейбусах і трамваях. Каталися по спортзалах усього Донецька. Підйом о 6-й ранку і погнали! Мешкали по 5-6 людей в одній кімнаті, дивилися один телевізор на три канали. 

- Такі обставини змушують швидко подорослішати?

- Так, фактично у 8-му класі я став повністю самостійним. Картоплю смажити швидко навчився. Батьки завантажували і передавали мішок картоплі, тому їсти її доводилося щоденно. І так 5 років до випуску. Пацани належали самі собі. Хоча у багатьох наших одноліток побут був аналогічним, не варто скаржитися на це.

«Зі всіх сторін тільки кричали: «Куди ти б’єш?»

- Ви народилися у Маріуполі. Мріяли грати за Шахтар?

- Спершу я був далекий від цього. Своїм кумиром у дитинстві вважав Дієго Марадону. Також імпонувало київське Динамо - воно тоді перебувало на ходу і подобалося, напевно, усій країні. Коли переїхав у Донецьк, то звичайно вже мріяв про Шахтар. 

- Ви відзначалися хорошим зростом у 193 сантиметри. Кремезним були з дитинства?

- Коли приїхав восьмикласником в інтернат, то мав 170 сантиметрів. За два роки виріс на 22 сантиметри. Було важко переносити навантаження через те, що так стрімко виріс. Почалися травми, переломи. Доводилося терпіти. 

- На додачу мали ще й схильність до повноти?

- Давав про себе знати спосіб життя в інтернаті. Відчуття голоду не покидало - завжди було мало їжі. Через поганий обмін речовин непросто було постійно тримати себе у формі. Дивився на хлопців і заздрив. Хтось повечеряв ситно - зранку став на вагу і все гаразд. А я навіть експерименти ставив. Перед сном з’їдав яблуко. На ранок - плюс 200 грамів. 

- Як зараз?

- Все те саме. Хотів би скидати інтенсивніше, але складно. Воля є, сила є, а от сили волі нема. 

- Ваша перша професійна команда - Шахтар-2 з Віктором Носовим та Віктором Грачовим. Безцінний досвід для 18-річного хлопця?

- Ми потрапили у дорослий футбол. Отримали можливість протистояти мужикам у Другій лізі. Було цікаво слухати історії Віктора Носова, людини з гумором. Грачов відносно недавно закінчив, тому тренувався з командою. Також Сергій Ященко працював з нами - дивилися із захопленням на своїх кумирів.

- Та команда мала у складі чимало талантів: від Санжара до Воробея.

- Молоді Шищенко та Дранов вже виступали за першу команду - а за нас грали періодично. Найсильніший серед того покоління - Андрій Воробей. Як показало життя, він досягнув найбільшого з-поміж усіх. Хороша швидкість, дриблінг, футбольний характер - все при ньому. 

- За основу ви дебютували у кубковому двобої проти Дніпра. Бойове хрещення запам’яталося трилером на полі?

- Не те слово. Очолював Шахтар дует Рудаков-Соколовський. Я не чекав, що вийду у старті. Перші 15 хвилин були важкими - поки ввійшов у гру, пережив пристойний мандраж. Діяв на лівому фланзі позаду Геннадія Орбу. Основне завдання - відбирати м’ячі. З цим впорався непогано, але потім давав довгі передачі. Зі всіх сторін тільки кричали: «Куди ти б’єш?» З часом освоївся, впевненість прийшла. 

- Дніпро двічі вів у рахунку, Шахтар наздоганяв. Долю путівки у півфінал Кубка вирішила серія пенальті.

- Драматизму додав і той факт, що дніпряни збиралися з поля сходити - Андрій Полунін та Бернд Штанге команду забирали через суддівське рішення. Суддя призначив пенальті, який ми, зрештою, не реалізували. Шахтар врятувався від поразки на 88-й хвилині завдяки голу Сашка Воскобойника - 2:2. В екстратаймах були вилучення, а у серії пенальті ми перемогли. 

- Фіналіст визначився у Вінниці. Матч проти місцевої Ниви обріс міфами: історія з отруєнням, унікальна серія пенальті... Що відбувалося насправді?

- Відтоді минулого багато часу. Проаналізувавши усе, можу висловити свою думку - мабуть, варто було грати у той же день, а не переносити. Так, інцидент мав місце, коли отруїлися 5 чи 6 виконавців Шахтаря. Хлопці почували себе погано: їх нудило, вони блювали. Проте майже усі не мали статусу основних футболістів. 

- Матч перенесли на день?

- Так, втім нам не пощастило. Мали безліч моментів, не забили. А згодом у серії пенальті Володя Циткін творив чудеса - витягнув три удари. У фінал вийшли вінничани. 

«Психолог запросив на розмову - погану ауру прибирав»

- У 1999-му Шахтар очолив Анатолій Бишовець. Проблеми у вас почалися з самого початку?

- З першої зустрічі тренер дав зрозуміти, що я йому не потрібен. На тренуванні міг сказати: «Йди розминати воротарів». Кілька разів грав проти Анатолія Федоровича у тенісбол. Враження особливі, адже було помітно, що це дуже розумний і сильний гравець. Бишовець перебував у поважному віці, але грати проти нього було реально важко. Англійська мова? Про це всі знають. Бишовець започаткував процес вивчення іноземної. А ще на установках любив розповісти про себе. Наприклад, як забивав чотири голи у 1970-му на чемпіонаті світу.

- Ще перед приходом Бишовця ви зіграли кілька матчів за алчевську Сталь. Якась особлива оренда?

- Це трапилося ще при Яремченку. Сталь вважалася нашим фарм-клубом, тому Анатолій Волобуєв на важливі матчі брав кількох гравців із Шахтаря, зокрема, мене і Сашка Співака. 

- В українському футболі сформувалася традиція - донецький Металург завжди програвав Шахтарю. Коли підписали контракт із «молодшим братом», відчували особливу принциповість?

- Якщо чесно, то хотілося себе проявити - тут і мови бути не може. Не знаю, як інші хлопці, та я прагнув довести, що мене віддали несправедливо. 

- Перший збір у Семена Альтмана в Металургу був особливо важким. Повернулися спогадами в юність?

- Точно. Клуб не мав своєї бази, на збори ми їздили у Слов'яногірськ (тепер - Святогірськ). Зима, сніг, жодних умов. Нічого, перетерпіли і стали сильнішими. 

- Тренерський штаб Альтмана мав свою особливість - з футболістами працювали психолог та астролог. Як вважаєте, дієвий метод?

- Цікавий, але не ефективний. Перед поєдинком з Дніпром наш молодий психолог запросив на розмову мене, Андрія Нікітіна і Сергія Ателькіна. Якусь погану ауру прибирав. У підсумку з-під Ателькіна забив Єзерський, Нікітіна заклинило у першому таймі - Венглинський забив йому абсурдний гол. А мене у перерві ледве Альтман не вбив (сміється). «Ти затероризував усю команду своїми криками», - казав Семен Йосипович. Після того матчу з психологом попрощалися.

- З аурою зрозумілою. Як працювалося з астрологом?

- Він викликав персонально кожного футболіста. Той чоловік по зірках зчитував якусь інформацію і, умовно кажучи, попереджував: «Зверни увагу, в тебе сьогодні такий-от день». 

- На фоні цих суперечливих речей Альтману вдалося створити третю силу в українському футболі.

- Семен Йосипович дав мені друге життя. Та не лише мені - люди знову вірили у себе. Альтман - фанат і професіонал своєї справи. Ставився до усіх по-батьківськи. Ми не мали якісних умов і бази, та фінішували третіми в Україні. Хоч і їздили на тренування по всій Донецькій області. 

- Саме в Альтмана ви почали більше забивати. Вдосконалили гру на стандартах?

- Так, ми регулярно відпрацьовували кутові і штрафні. Часто залишалися після тренувань. До того ж у нас був Сергій Осадчий, який чудово виконував аути - не раз забивали після його вкидань. Я частіше розташовувався на ближній штанзі.

- У 2001-му Металург переміг у Львові Карпати 2:1, а ви оформили дубль. Чому взялися виконувати вирішальний пенальті?

- На трибунах «України» за грою спостерігали мої родичі по лінії батька, які мешкають у Мостиськах на Львівщині. Перший гол забив у класичному стилі головою. Щодо пенальті, то я попросив Сергія Шищенка: «Давай я ще другий заб'ю». Почувався впевнено і забив. 

 «Мріяв, щоб на стадіоні мене закатали під траву»

- Кінець 90-их - початок «нульових» - плідний період для українських форвардів. Проти кого грати було найважче?

- Передусім згадую Івана Гецка - ми рубалися з ним до крові. Тоді трактували правила трохи по-іншому. Лікті часто йшли у хід. Складно було проти Сергія Реброва - хоч він невисокого зросту, зате класно грав головою. Стрибучий, правильно обирав позицію, вистрибував з розбігу… Навіть з моїм зростом важко у нього виграти боротьбу у статичній позиції. Також відзначу Олександра Гайдаша - непросто було з ним на другому поверсі.

- Приблизно у той час чемпіонат України пережив першу хвилю засилля легіонерами. Металург перебував на провідних ролях.

- Найбільше запам'ятався із цієї когорти Бернар Чутанг, який грав за збірну Камеруну. Талановитий виконавець європейського рівня. На жаль, трохи хитруватий, зі своїм характером. Але водночас різкий, вибуховий - красень просто. Ті ж Агбо, Алегбе, Саву - залишили менше спогадів.

- У кар’єрі ви отримали кілька червоних карток. Наприклад, у поєдинку з Динамо, який сенсаційно закінчився без голів. Траплялися несправедливі вилучення?

- Матч з Києвом добре пам'ятаю. Перша жовта - не по ділу, а от друга - так, все чесно. Обрізався, схопив Белькевича за футболку у центрі поля. Хоча симпатії арбітрів у той час завжди були на боці Динамо. Врешті-решт, Металургу вдалося проскочити - наприкінці зустрічі Нікітін ще й пенальті відбив. 

- У 2002-му ви отримуєте запрошення у національну збірну. При тому, що раніше Металург у головній команді країни представляли лише троє: Шищенко, Зотов і Закарлюка. Здивувалися?

- Семен Альтман сказав, що викликають на спаринг з Іраном. Наша збірна використовувала ігрову модель з останнім захисником. Тоді, здається, Владислав Ващук зламався - позиція залишалася вакантною. Я приїхав, поговорив з Леонідом Буряком: «Давай, розраховую на тебе». 

- На ділі все інакше?

- На цьому все закінчилося. Не потрапив навіть у заявку. Натомість Віктора Скрипника використали як ліберо. Програли 0:1 - забив Алі Даеї, якого нещодавно Роналду наздогнав у гонці бомбардирів збірників. Думав, що хоча б шанс отримаю - гра ж товариська. Не дали… Чи я б ним скористався? Це вже інша справа.

- Вас, мабуть, часто запитували про Вердер і поразку 0:8. І все ж після 2:2 у Донецьку поганого передчуття не було?

- Ми розуміли, що буде важко. У першій грі бременці вели 2:0. Помічали, що вони сильно не напружувалися при цьому. Всі сили залишили на домашню гру. Трапляються такі ігри, коли все залітає. Перший дзвіночок стався ще до гри. Можна вірити у футбольні забобони або ж ні. Та водій хвилин п'ять паркувався. Автобус Металурга заїжджав на стадіон задом до роздягалень. Принаймні, люди футбольні часто у це вірять.

- Спочатку ніщо не віщувало погрому?

- Вердер забив лише один гол до 43-ї хвилини. Чесно, після цієї гри таке у голові творилося… Думав: «Які ми після цього футболісти?» Було страшенно соромно. Мріяв про те, щоб безпосередньо на стадіоні мене закатали під траву. Буває таке - може, не у всіх, та буває. Ми у тому поєдинку стояли, як вкопані, як фішки - уся команда. 

- На поле «Везерштадіону» ви вивели команду у якості капітана. Важко було підбирати слова після гри?

- У перерві за рахунку 0:3 ми зайшли роздягальню. Тодішній віцепрезидент Олександр Косевич знищив нас: «Ви по шию у лайні. Залишилося ще по голову залізти. Виходьте на другий таймі виправляйте». Вийшли, нам ще 5 кинули - виправили називається. Після Бремена просто з літака поїхали на матч з Динамо. І хлопнули їх 1:0! Напруга трохи спала. Взагалі таке відчуття, що я тільки дві гри у кар'єрі зіграв. Лише про них усі тепер і запитують.

- Яка друга?

- Коли з центра поля за Маріуполь забив у власні ворота - невдало Шуховцеву покотив назад. 

- Єдиний гол у тій грі з Динамо забив Сергій Закарлюка. Якось Шищенко згадував, що ви та Закарлюка частенько втрьох збиралися перед матчами, могли на пиво піти.

- Таких людей мало у цьому світі. Сергій володів унікальною здатністю завжди казати правду. Не важливо, хто перед ним стоїть. Лише Сергій Ателькіна та Геннадій Орбу мали схожі якості. Нехай хоч президент країни стоятиме перед ним - казатиме те, що вважає за необхідне. Закарлюка - це друг, на якого можна було покластися. Золота людина і чудовий футболіст.

«У Фреша і Каанена навіть не пітніли на тренуваннях»

- Вашій кар’єрі у Металургу суттєво завадила історія з Георгієм Деметрадзе. Начебто після цього почалися проблеми з агентом Дмитром Селюком і ви залишили Донецьк. 

- Не думаю, що справа у Деметрадзе. Просто в клуб прийшов Селюк і почав запрошувати нових футболістів. Плюс команду очолили нідерландці Віллем Фреш та Тон Каанен, які сповідували гру в лінію. Поїхали на збори в Іспанію, почали діяти без ліберо. У спарингах програвали іспанським любителям. Відбулася розмова керівництва, Селюка і тренерського штабу. Потім я дізнаюся - на другий збір я не їду. Раптово. При тому, що у Фреша і Каанена грав у складі. Вирішували це не вони. 

- Нідерландські наставники вирізнялися з-поміж українських тренерів, як мінімум, своїм зовнішнім виглядом. Чим запам’ятався тренувальний процес?

- Мужики хороші, але незвично почувався на зборах. Якось згадували з Едиком Цихмейструком. Ми навіть не пітніли на тренуваннях. У нас інший менталітет. Ми ж звикли, що на зборах нас ганяють. А тут вийшли, походили, пробіглися. Едик виходив у «куртці-болонці»: «Мені треба бігати, я не пітнію». А я зі своєю зайвою вагою? Я ж мав зганяти кілограми. Субота - вихідний. Їдемо у Барселону, придбаємо бутси. Не придбали, ну нічого, завтра знову поїдемо. Знаєте, такий підхід на релаксі. Ми до такого не звикли. Особливо після Альтмана з його двома теоріями і двома тренуваннями на день. 

- Як виглядав насправді ваш конфлікт з Деметрадзе?

- Банальні непорозуміння у побуті. 

- Георгій справді погрожував вам ножем?

- На сніданку перед грою пішли у їдальню. В команді виступали два грузини: Деметрадзе і Гоча Джамараулі. Коли Гоча був наодинці - золотий пацан і на полі, і у побуті. Це як з африканцями: один - добре, два - вже угруповання. На сніданку Деметрадзе почав: то яєчня не така, то ще якісь претензії. Шищенко висловив здивування і запитав, що їм не подобається. Деметрадзе відповів.

- У грубій формі?

- Я заступився за Сергія: «Рота прикрий!» Георгій хотів щось показати, не знаю. Взяв у руки столовий ніж, типу, гарячий хлопець, хотів налякати. Кажу йому: «Заспокійся. Якщо треба, йдемо на вулицю - переговоримо». 

- Вийшли?

- Поговорили, Жора перепросив. Інцидент вичерпали. Спілкувалися потім нормально. В будь-якому колективі трапляються і сварки, і бійки. Ворожнечі у нас не було.

- Ви застали лише першу хвилю засилля Металурга легіонерами Селюка. Погодьтеся, чимало хлопців вражали непоганим рівнем.

- Відвертих пасажирів не пригадую. Їх пачками возили вже після мене. Всі пам’ятають Яя Туре. Решта - середньої руки виконавці. Когось дуже яскравого чи провального не пригадую. 

- Далі у вашій кар’єрі був Кривбас.

- Передзвонив Сан Санич Косевич. У той час Селюк вирішив мене у Маріуполь відправити. Але я вже домовився про перехід у Кривий Ріг. 

- Однак вже через кілька місяців ви все одно стаєте гравцем Іллічівця Миколи Павлова. Знову старі-добрі навантаження?

- Вкотре повернувся у минуле. Хоч і багато чув про це, але того літа я прозрів. До того ж, як завжди, зайву вагу мав. «Я взнавав у Альтмана. Поки не скинеш до 92 кілограмів, не гратимеш у мене», - попередив Микола Петрович. Поїхали у Крим. Перший тиждень легкий, з дружинами. А другий - повністю присвячений тестам. Там я дізнався, що таке 5 по 300 і «Царська стежина» з гімнастичними м’ячами. Ну тест Купера 7 по 50 це зрозуміло. 

- Молдованин Александру Оніка, який перетинався з Павловим у Ворсклі, згадував: «М’язи натягнуті, як струна гітари».

- 6700 метрів «Царської стежини» здаються пеклом. Або інша вправа, коли за 45 секунд треба пробігти 5 по 300, згодом пауза. Коли у перерві робили мені замір пульсу, то він зашкалював - понад 200 ударів. Мені всі ці «купери» набридли ще у дитинстві, коли мій перший тренер Валерій Сидоров щодня ганяв нас. А от 5 по 300 - це жах. Згадував слова Ігоря Петрова з Шахтаря: «Перші 200 метрів важко, а потім - неможливо». Так і з 5 по 300. Перші два рази складно, а потім неможливо.

«Думав, що спровокую Окодуву. Мене зробили цапом-відбувайлом»

- Ваш період у Маріуполі запам’ятався ще й через скандал, пов'язаний з програмою «Гол» та матчем проти київського Арсеналу.

- Ведучому «Голу» дивною здалася моя гра. Пригадую це і розумію, де був мій огріх. Про те, що гра буде особливою, усі знали ще за два тижні. Ширилися неприємні чутки. Я повинен був відмовитися виходити на гру. Або у перерві попросити заміну, коли рахунок був 3:3. Нас почали пресувати у роздягальні: «Ви ноги прибираєте».

- Ви прибирали?

- Якби я не прибрав, то пішов би з поля через «фол останньої надії». Я спочатку виставив, а згодом забрав. Думав, що спровокую Окодуву і він пірне. Мене через це зробили цапом-відбувайлом. Я ж останній захисник, зрозуміло.

- Ви не збиралися захистити своє ім’я у суді?

- Такі думки були. Зв’язувався з ТРК «Україна», організовували пряме включення. Паралельно найняв адвоката. А потім Косевич у Кривбас запросив. Я дав задню, не довів справу до кінця. Подумав, що команду знайшов ну і добре. Зараз розумію, що зробив неправильно.

- Ви вже згадували свій автогол у матчі з Металістом у 2005-му. Коли дивилися матч Євро-2020 Іспанія-Хорватія, не впізнали себе у ролі Педрі?

- (сміється) Ситуація майже ідентична. Тільки у нас із Шуховцевим десь взявся горбик на полі. Мені Іван Балан нагадував про закони футболу: «Не можна воротарю котити у ствір». Я йому відповів, що це закони 30-их років, коли газони були горбаті. «Тепер ідеальні», - сказав я. Ага, ідеальні. Зрештою, як чудили раніше, так і чудять тепер.

- У Кривбас та Зорю вас запрошував Косевич. Магомед Адієв згадував, як у Кривому Розі ходив з цим тренером на дискотеку. Ви ж можете сказати, що це єдина людина, яка продовжувала вірити у вас після неприємних епізодів?

- Так, хоча допомога була обопільною. Думаю, я підсилював його команди. Ту ж Зорю ми залишили у Вищій лізі, хоча стояли на вильоті. На жаль, зараз з ним спілкуємося менше. 

- Прощальний матч ви провели якраз за Зорю у 2007-му. Вас замінили ще до перерви. Через проблеми зі спиною?

- Пішов на стандарт, вистрибнув і приземлився невдало. У спині щось клацнуло. Зробив МРТ - виявилося, що хребець змістився вправо на 0,5 міліметра. Він тиснув на сідничний нерв. Треба було робити операцію. Я побоявся - їздив до мануальників. Лікувався і лікувався. Безрезультатно.

- Операцію так і не зробили?

- Зараз розумію, що треба було. Можливо, не довелося б закінчувати кар’єру у 30 років.

Комментировать могут только зарегистрированные пользователи.